Jurij Andruchowycz i Karbido - Cynamon z dodatkiem Indii [2009
З того часу в світі змінилося і сталося багато чого, але стосунки Патріарха Бу-Ба-Бу із музикою лише поліпшилися. Принаймні, якщо за точку відліку такого поліпшення брати інтенсивність виходу музичних релізів, що в їх створенні та подальшій промоції Юрій Андрухович брав безпосередню участь.
Багато хто з нас, певна річ, добре пригадує, як усе це починалося: ще 2000 року в Ґданську Андрухович під саксофонні імпровізації Міколая Тшаски читав свій вірш «Козак Ямайка» (до дуету тоді приєднався також Анджей Стасюк, який грав на перкусії). Після цього Андрухович і Стасюк ще кілька разів виступали разом (у Києві та Львові — акція «Моя Європа-2», 2001, Ґдині — «Чорні ночі мотоциклістів», 2002, Києві та Харкові — «Маскульт», 2003). А невдовзі після того світ побачив потужний спільний диск «Andruxoїd» (2003), що в його записі брали участь також інші музиканти. Стилістично він виглядав як дуже симпатичний експериментальний фрі-джаз, а отже, дуже добре надавався до живих виступів з цією програмою, які також не забарилися. Принаймні, один із них, харківський, було непогано записано, і з цього запису, який, звісно, є на інтернет-просторах, виразно можна уявити ту джемову стихію, що буяла на цих концертах.
Власне, і згадуємо ми тут цей досвід кількарічної давності (навмисне оминаючи стилістично та настроєво відмінний рокенрольний — з «Мертвим Півнем»), щоб нагадати про певну тяглість музичних комбінацій, які складаються завдяки співпраці Андруховича з польськими музикантами. Щоправда, вже не один рік вона розвивається із групою Karbido, але сталі тенденції, чи то ознаки такої співпраці залишилися сталими: польські незалежні музиканти-авангардисти, поезії Андруховича в авторській мелодекламації, фрі-джаз та експериментал, чудовий результат.
Андрухович, який, за його словами майже ніколи не пише без музики (про що зізнається у «Таємниці»), при ближчому знайомстві з цією групою був приємно здивований притаманним Karbido перфекціонізмом у всьому — від роботи над аранжуваннями до деталей процесу запису.
Слід сказати, що це справді фірмова риса цього польського гурту, адже кожен із музикантів займається виключно музикою, і рівень їхніх проектів нині, відповідно, дуже високий. Крім власне роботи в Karbido, кожен учасників групи займається музичною творчістю у широкому діапазоні – від радіожурналістики (знана в Польщі передача про альтернативну музику «Герметичний гараж») до створенння саундтреків до анімаційних фільмів. До слова, з українських музикантів мало хто може собі це дозволити, особливо перебуваючи в ніші інді-музики — із загальновідомих причин.
Відповідно й робота над обома, втіленими на сьогодні, дисками задуманої спільної трилогії «Самогон — Цинамон — Абсент» завжди виходила оперативною і приємною. Творчий тандем Андрухович–Karbido нині, попри певну географічну відстань між його «складовими», виглядає впевнено й перспективно, щоразу збираючи повні зали на своєму маршруті.
Між двома релізами — «Самогоном» та «Цинамоном» — музика Karbido у цьому проекті майже не змінилася у своїх головних рисах: це так само група, що грає неординарну, незалежну інструментальну музику, саунд якої — десь посередині між фрі-джазом, джаз-роком та ембіентом зі значним залученням електроніки. Проте інших відмінностей удосталь.
Одна з них впадає в око (точніше – у вухо) чи не з перших звуків «Цинамону»: значна кількість різноманітних саунд-ефектів (від звуків природи до суто електронних), що створюють відповідний настрій і додають трекам виразності. Я певен, що це більше, ніж просто орнамент, адже музика «Цинамону» дуже атмосферна, а від того водночас цілісна і часто несподівана. Тут ніби нема гострих кутів, тонка й майстерна музика утримує увагу слухача від перших нот до останніх. Погодьмося, це непересічна якість для авангардного диску, і трапляється вона нечасто.
Друга особливість також більш ніж прикметна: всі поезії, що увійшли до «Цинамону» (зі специфічним портретом Бруно Шульца на обкладинці), належать до ранньої творчості Андруховича, а, відповідно, тут впевнено переважає римована лірика — над верлібрами, що становили абсолютну більшість у «Самогоні». Думаю, це де в чому зумовило і певні зміни у музичних полотнах, адже ритми такі важливі для музики — незалежно від її стилю.
Також цілковито очевидним є те, що назва самого диску не тягне за собою якоїсь особливої цілісної концепції — вона цілковито асоціативна, тексти альбому поєднує «лише» особа автора та згадана стилістична єдність музики. Але хто знає, які глибини розгортаються перед слухачем у процесі їх сприйняття?
Однозначно після прослуховування диску можна сказати одне: він зовсім не годиться для «фонового» слухання — атмосферність потребує занурення, лиш тоді така музика «відповість взаємністю».
Серед інших особливостей польського релізу «Цинамону», виданого восени 2009 року, слід зазначити один трек українською «Танго “Біла Троянда”» та бонус-диск з поемою «Індія», завдяки якому загальна тривалість альбому перевищує годину. Щодо першого, то «Танго “Біла Троянда”» — однозначний хіт «Цинамону», він звучить справді особливо q зачіпає з першого разу, а завдяки оригінальності та яскравості – ще й надовго.
Щодо головного ініціатора цієї чудової музичної пригоди, тобто власне Юрія Андруховича та його вокалу, — вони цього разу десь виправдали сподівання, а десь їх перевищили, що для другого диску серії можна вважати особливим успіхом.
Підсумовуючи сказане, можу сказати, що в «Цинамону» є все для того, щоб стати справжньою подією культурного життя як мінімум в Україні та Польщі, і для шанувальників поезії, і для фанів Андруховича, і для меломанів, і для всіх прихильників вдалих експериментів. Більше того, цьому не завадять навіть критичні зауваження, які іноді висловлюються у найнесподіваніший спосіб – аж до порівнянь «Цинамону» з раннім Томом Вейтсом. Окрім імені й авторитету в Україні та за кордоном, в Андруховича нині чудові партнери-музиканти, що неодмінно привертатиме значну увагу до їхньої спільної творчості.
